Від Фактор-Друку до мільйонів спалених книжок: хто відповість за геноцидну політику РФ

Семеро загиблих працівників, двадцять два поранених і понад сто двадцять тисяч знищених книжок. Минуло майже два з половиною роки після російського ракетного удару по харківській друкарні Фактор-Друк.

Українські слідчі встановили чотирьох представників російського військового командування, які, за версією Харківської обласної прокуратури, спланували атаку й віддали наказ на обстріл. У вересні 2026 року справу передали до суду.

Фактор-Друк — лише один із багатьох об’єктів української книжкової галузі, які постраждали від російських атак. За даними Українського інституту книги, у 2025–2026 роках було щонайменше 18 російських атак на книжкову інфраструктуру, внаслідок яких постраждали понад 30 видавництв, дистриб’юторських центрів і книжкових мереж. Також за роки повномасштабної війни ворог пошкодив або зруйнував чотири великі друкарні та сотні бібліотек.

Чи можна довести, що ці напади — не випадкові удари по окремих підприємствах, а частина цілеспрямованої політики Росії? І головне — чи можуть за її організацію відповісти не лише безпосередні виконавці та командири військових підрозділів, а й найвище військове та політичне керівництво РФ?

Журналістка Фактів ICTV Тетяна Доцяк розбиралася, як розслідують удар по харківському Фактор-Друк, чому цей злочин може стати частиною більшого розслідування та хто має відповідати за системне знищення української книжкової галузі.

Фото надав Фактор-Друк: друкарня після російського удару 23 травня 2024, Харків.

Я лежала під машиною і кричала, щоб мене врятували

23 травня 2024 року Людмила Лисак працювала на машині, яка виготовляла палітурки для книжок. Останнє, що вона пам’ятає перед ударом — колегу, з якою обговорили поточне замовлення й телефонний дзвінок помічникові.

— Я розвертаюся до машини — і падаю. Усе. Я впала під машину і лежу. У вухах дзвенить. Я при свідомості, усе розумію, але не можу збагнути, що відбувається. Спробувала підвестися — не можу. Однією рукою якось поскидала уламки, які на мені лежали. І почала кричати, кликати на допомогу, щоб мене врятували, — згадує Людмила.

Розповідаючи про ті хвилини, жінка кілька разів замовкає, плаче, просить трохи часу, щоб заспокоїтися й продовжити розмову. Минуло майже два з половиною роки, але пережите досі завдає їй болю.

Людмилу витягли з-під уламків й доправили до лікарні. Вона вижила, але отримала тяжкі травми руки й ноги.

— У мене вже немає свого ліктя. Рука нормально не працює, не згинається. У нозі теж стоїть метал, але нога працює трохи краще, ніж рука. Зараз я лікую нерви. Мені кажуть, що невідомо, коли вони відновляться. У когось це десять років, у когось двадцять, а в когось — усе життя, — говорить вона.

Людмила досі лікується. Повернутися до роботи біля обладнання не може, але залишилася на підприємстві — тепер працює онлайн-консультанткою.

Попри фізичний біль і лікування, яке триває вже понад два роки, Людмила прийшла на перше судове засідання у справі про удар по Фактор-Друк. Для неї було важливо бути на розгляді справи про злочин, який забрав життя її колег і назавжди змінив її власне.

— Щоб знайшли винних і покарали. За що ми постраждали? А скільки людей загинуло? Це ж узагалі жах. Якщо вони знайшли винних, нехай їх покарають, як належить, — говорить Людмила.

Четверо російських командирів перед судом: як слідство їх встановило

Внаслідок російської атаки на Фактор-Друк загинули семеро працівників. За даними генеральної директорки підприємства Тетяни Гринюк, поранення отримали 22 людини, четверо з них досі проходять лікування. 

— Вже пройшло два з половиною роки, а цей біль не вщухає. І я не впевнена, що пройде ще два, три чи п’ять років — і ми зможемо про це говорити спокійно, — каже Гринюк. 

Водночас російський удар завдав підприємству величезних руйнувань, наслідки яких відчула вся українська книжкова галузь. За оцінкою керівниці друкарні, згоріли понад 120 тис. книжок, російські ракети повністю знищили палітурний цех, де книжкові блоки зшивали та з’єднували з обкладинками. Частково були зруйновані газетний і листовий цехи. Прямі збитки підприємства, за оцінкою його генеральної директорки Тетяни Гринюк, перевищили €10 млн.

На момент удару Фактор-Друк забезпечував приблизно 30–35% українського книжкового ринку, каже Гринюк. Тому знищення виробничих цехів вдарило не лише по підприємству — видавництва втратили можливість вчасно отримати замовлені наклади, зокрема шкільні підручники.

— Коли ми зупинилися, не тільки ми отримали збитки. Усі замовники отримали збитки, бо ніхто не отримав свою продукцію. А це репутація, це контракти, це особливі домовленості з міжнародними партнерами. Але зараз, коли дивишся на все це, як знищують галузь, то розумієш, що все це не настільки важливо, як те, що ми втратили сім дорогих нам людей, — говорить Тетяна Гринюк.

У вересні 2026 року Харківська обласна прокуратура скерувала до Основʼянського районного суду обвинувальний акт щодо чотирьох представників вищого військового командування РФ.

За версією слідства, йдеться про Олексія Кіма — начальника штабу, першого заступника командувача російського угруповання військ, який ухвалив остаточне рішення про атаку по Фактор-друк; Сергія Монетова — начальника розвідки, який забезпечував збір інформації про ціль; Олександра Пешкова — керівника центру планування і координації вогневого ураження; та Андрія Циганова — начальника управління протиповітряної та протиракетної оборони, який забезпечував бойове застосування ракетного комплексу.

Їх обвинувачують за частиною другою статті 438 Кримінального кодексу України — у порушенні законів і звичаїв війни, поєднаному з умисним убивством. За даними слідства, того ранку російські військові випустили по підприємству три ракети С-300 з території Бєлгородської області Російської Федерації.

Принципово важливо: перед судом мають постати не лише ті, хто безпосередньо запускав ракети, а і їхні командири, каже прокурор Харківської обласної прокуратури Віктор Мельник, який є обвинувачем у справі. Слідство вийшло на військових керівників, які, за версією прокуратури, визначали ціль, планували атаку та ухвалювали рішення про її виконання. Найскладнішим було встановити роль кожного командира й довести, що російські командири знали: вони запускають ракети по цивільній друкарні, а не по військовому об’єкту.

— Крім факту удару і загибелі внаслідок цього людей, нам необхідно доводити умисел, тобто усвідомлення цивільного характеру об’єкта, порушення норм міжнародного гуманітарного права, відсутність військової необхідності у знищенні цього об’єкта, роль кожного з обвинувачених і причинний зв’язок між усім цим. Доказова база формувалася численними процесуальними та слідчими діями. Це протоколи огляду місця події, допитів потерпілих і свідків, експертизи, зокрема військові, — розповідає обвинувач.

Як довести, що російські командири знали, куди б’ють ракети

Катерина Бусол — доцентка Національного університету Києво-Могилянська академія та керівниця Української програми в Міжнародному центрі перехідного правосуддя. З 2014 року вона консультує українських прокурорів і суддів у справах, пов’язаних із війною й працювала запрошеною фахівчинею в Офісі прокурора Міжнародного кримінального суду.

Бусол пояснює — за законами війни атакувати цивільні підприємства заборонено. Виняток можливий, якщо підприємство використовують для військових потреб, а його знищення дає суттєву військову перевагу, яку не можна здобути іншим чином. Такі правила визначені статтею 52 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій.

Щодо ударів по українських друкарнях: Росія атакує книжкову галузь не вперше, — каже Бусол. Водночас на окупованих територіях російські військові вилучають і знищують українські книжки та архіви. На думку експертки, це може свідчити про цілеспрямовану політику знищення української культури. Але щоб довести це в суді, потрібно дослідити обставини кожної атаки та встановити, хто й навіщо наказав її здійснити.

— Росіяни, заходячи на новоокуповану територію, одразу заходять у бібліотеки, вилучають книги, палять книги, заходять в архіви. Ті архіви, які вигідні їхнім історичним наративам, вони переміщають до Росії, ті архіви, які невигідні, вони їх знищують, — розповідає Катерина Бусол.

Обвинувач Віктор Мельник каже — слідчі перевірили, чи використовували українські військові друкарню Фактор-Друк для військових потреб. Звернулися до військового командування й отримали відповідь: ні. Не знайшли доказів цього й під час огляду зруйнованого підприємства.

Далі потрібно довести найскладніше: російські командири знали, що атакують цивільну друкарню, і все одно наказали вдарити по ній ракетами.

Чому це так складно, пояснює Дмитро Коваль — співвиконавчий директор правозахисної організації Truth Hounds та завідувач кафедри міжнародного та європейського права Національного університету Києво-Могилянська академія. Його організація документує й розслідує воєнні злочини Росії та допомагає збирати докази для судів.

— Важко зазирнути, по суті, у свідомість тих, хто організовував такий напад. Саму шкоду зафіксувати легко, тому що вона в нашій доступності. Ми маємо доступ до друкарні, до зруйнованої церкви чи пошкодженого музею. Можемо зафіксувати, що дійсно прилетів такий-то снаряд, він завдав руйнувань, яка вимірюється певною сумою. Але на додачу до цього нам потрібно продемонструвати, що ті, хто організовували чи безпосередньо запускали ракету, розуміли, що нападають на цивільний об’єкт, який не є військовою ціллю, — пояснює Дмитро Коваль.

Доказами можуть бути перехоплені накази, розвіддані, документи, характеристики використаної зброї, кількість влучань та інші обставини атаки.

У справі Фактор-Друк важливими стали уламки ракет, які допомогли встановити тип озброєння. За даними слідства, по підприємству влучили ракети комплексу С-300, запущені з Бєлгородської області Росії. За даними прокуратури, удар здійснила спеціальна тактична ракетна група №3, сформована зі складу 568-го зенітного ракетного полку РФ. На думку прокурора Віктора Мельника, кілька влучань в одну ціль послаблюють версію про випадковий удар.

Слідчі досліджували й порядок ухвалення рішень у російській армії — від розвідки до бойового наказу.

— У розвідки є інформація щодо документального забезпечення Збройних сил агресора, тобто тих інструкцій, якими керуються в тому числі й вони. Яким чином приймається рішення про нанесення того чи іншого вогневого ураження. Просто так вогневе ураження не наноситься, а тим більше вартісними засобами нападу. Завдяки цьому ми встановлювали, яка була відповідальність кожного з обвинувачених. За нашою версією, вони спільним умислом спланували цей удар, розробили план його нанесення і здійснили його, — пояснює Віктор Мельник.

І це вже справа про відповідальність військового командування. Але чи можна за такою самою логікою вийти на тих, хто керує не окремою ракетною атакою, а всією воєнною політикою Росії?

Від однієї друкарні до мільйонів знищених книжок

Російські атаки завдали величезної шкоди українському книговиданню.

За даними директорки Українського інституту книги Олександри Коваль, серед великих друкарень, які зазнали руйнувань, не тільки харківський Фактор-Друк, а й київські Від А до Я, Мегаполіграф, Конві.

Український інститут книги не веде офіційного державного реєстру зруйнованих друкарень, видавництв і бібліотек. За словами Олександри Коваль, ці дані збирають із відкритих джерел, тому масштаби втрат ще уточнюють.

Упродовж 2025–2026 років Інститут зафіксував щонайменше 18 значних атак і випадків руйнування книжкової інфраструктури, які зачепили понад 30 видавництв, дистриб’юторських центрів і книжкових мереж.

Лише влітку та восени 2026 року, за оцінкою Українського інституту книги, було знищено від 10 до 13 млн примірників книжок щонайменше на 1,3–2,5 млрд грн.

Серед постраждалих — видавництва Ранок, BookChef, Книголав, книжкові склади та логістичні центри, де зберігалися наклади десятків українських видавців.

Фото Тетяни Доцяк: логістичний центр видавництва Ранок після російського обстрілу 1 серпня 2026 року, Харків.

— Наслідки літніх ударів галузь відчуває в усіх базових процесах: від верстки до полиці в книгарні чи шкільній бібліотеці. Найбільш відчутним ударом став одночасний параліч ключових логістичних вузлів та виробництв, — пояснює Олександра Коваль.

Не менш руйнівними стали втрати бібліотек. За даними моніторингу Українського інституту книги, станом на вересень 2026 року 304 бібліотечні будівлі були повністю знищені, 490 — частково пошкоджені й потребували капітального ремонту, 572 публічні бібліотеки повністю втратили книжкові фонди. Загалом знищено майже шість млн бібліотечних примірників.

— Окремо варто згадати про вкрай складну ситуацію з Книжковою палатою України імені Івана Федорова. Під загрозою 15 млн примірників державного архіву друку, які збирали від заснування палати у 1918 році. Взимку 2025-2026 років, через атаки на енергосистему Києва, вийшли з ладу системи тепло- й водопостачання, каналізація, були пошкоджені вікна та частина інфраструктури будівлі, а вже у жовтні 2026 року внаслідок російського ракетного обстрілу зазнало пошкоджень приміщення Книжкової палати: ударною хвилею у сховищах та адміністративному приміщенні вибило вікна і двері, пошкоджено стіни й стеля, — наголошує Олександра Коваль.  

Паралельно Росія витісняє українську літературу та освіту на окупованих територіях. Моніторингова місія ООН з прав людини документувала нав’язування російської мови й освітніх програм, а також придушення української культурної ідентичності.

Директорка Українського інституту книги Олександра Коваль вважає, що Росія не просто знищує книжки під час обстрілів, а намагається позбавити українців доступу до власної мови, історії та культури. На її думку, це частина ширшої політики проти української ідентичності.

За словами Коваль, на окупованих територіях українські книжки вилучають зі шкіл і бібліотек за вказівками російських міністерств, й навіть підручники з математики та фізики українською мовою там називають екстремістськими. Натомість завозять російські видання. За твердженням директорки Інституту, їхній друк і доставку фінансують з російського державного бюджету та президентських фондів.

— Знищення книги вписується в ширшу концепцію геноциду українського народу та заперечення української ідентичності, — зазначає Олександра Коваль.

Як довести, що знищення української книжки — це політика Росії?

Обвинувач Віктор Мельник вважає, що численні атаки на друкарні, видавництва та книжкові склади в різних регіонах України можуть свідчити про цілеспрямовану політику Росії зі знищення української культури.

— Оскільки видавництва, як правило, знаходяться у різних частинах України, і ці удари завдаються по різних частинах нашої держави, можна говорити, на мою думку, про те, що це є відображенням стабільної сформованої політики Російської Федерації щодо української культури, — пояснює Віктор Мельник.

Але одна справа — побачити закономірність, інша — довести її в суді.

Юристка-міжнародниця Катерина Бусол пояснює, що потрібно досліджувати не лише окремі ракетні удари, а й те, що росіяни роблять з українськими книжками, бібліотеками та архівами на окупованих територіях.

— Таргетування видавництв не є разовим актом. Ми бачимо, фактично, що це елемент політики. Його треба прив’язувати до аналітики, що навколо не було військової техніки та військових осіб. І до того, які ми бачимо патерни злочинів проти культури в окупації та в російських місцях несвободи, — говорить правниця.

За словами Бусол, випадки вилучення українських книжок із бібліотек, знищення архівів та обмеження української мови допомагають зрозуміти, чи можуть удари по друкарнях бути частиною ширшої політики Росії. Важливим аспектом також є переслідування, катування, насильницькі зникнення та вбивства діячів культури, освіти та релігії. Потрібно висвітлювати взаємозв’язок злочинів росіян проти культури та проти людей, особливо лідерів громад, творців і тих, хто зберігає українську та кримськотатарську культурну спадщину.

Фото Тетяни Доцяк: Харківський художній музей після російського обстрілу 14 червня 2026.

Ще один важливий доказ — повторюваність атак. Експерт із міжнародного права Дмитро Коваль пояснює: якщо російські військові неодноразово б’ють по однакових об’єктах, використовують схожу зброю та щоразу знаходять подібні виправдання, це може допомогти довести, що удари були навмисними.

— Це повторюваність поведінки, яка підкріплює здогадку, що напади навмисні. Якщо ми бачимо однакові чи схожі напади, коли атакують один і той самий тип об’єктів, наприклад, книжкові склади чи друкарні, якщо бачимо, що застосовується схожа зброя, що це супроводжується схожою риторикою про те, що там збирають дрони чи ще щось, — усе це разом демонструє модель поведінки, модель нападів на конкретні об’єкти. І це може справді давати нам підстави говорити про навмисність нападів, — пояснює Дмитро Коваль.

Однак навіть якщо слідчі доведуть, що удари по друкарнях були навмисними, залишається ще складніше завдання — встановити, хто ухвалював ці рішення і чи знало про злочини вище російське командування.

Катерина Бусол пояснює, слідчі навряд чи отримають документ, де прямо написано: атакувати цивільне підприємство. Вона нагадує, що винятком був Нюрнберзький процес, під час якого суд мав багато документів нацистської Німеччини.

— Насправді письмових наказів, задокументованих і закріплених печаткою, ми не маємо фактично з часів нацистської Німеччини. Це тільки на Нюрнберзькому процесі прокурор від США Джексон зазначив, наскільки німці детально все документували, — пояснює правниця.

Але відсутність такого наказу не означає, що командирів неможливо притягнути до відповідальності. За словами Бусол, слідчі можуть використовувати перехоплені розмови російських військових, дані розвідки, з’ясовувати, які підрозділи завдавали ударів та чи були вони пов’язані між собою. Важливо й те, що інформація про російські обстріли та загиблих доступна не лише в українських, а й у міжнародних медіа.

Усе це може допомогти встановити, що знали російські командири про атаки на цивільні об’єкти й чи могли вони вплинути на дії своїх підлеглих.

— Міжнародне право наразі традиційно розуміє, що доказування того, що командування знало про конкретні злочини, дуже рідко включає папірець, де підтверджено: атакуйте таку-то сотню цивільних чи такий-то десяток цивільних об’єктів. Це все непрямі докази. По-перше, інформація про російські обстріли, про збитки постійно з’являється не лише в українських відкритих джерелах, а й у міжнародних медіа. Тобто Росія має доступ до цієї інформації, — пояснює Бусол.

Та довести, що керівництво знало про наслідки ударів, — ще не означає довести його відповідальність. Потрібно встановити, які рішення ухвалювали конкретні командири та посадовці й чи були пов’язані між собою різні атаки.

І саме тут постає головне запитання: чи можна об’єднати окремі злочини так, щоб встановити відповідальність тих, хто стоїть вище за командирів конкретних підрозділів?

Хто відповість за системне знищення української книжки?

Прокурор Віктор Мельник не виключає, що справи про удари по книжковій інфраструктурі можуть розглядати не лише окремо, а й у ширшому контексті — як елемент цілеспрямованої політики проти культурної спадщини українського народу.

За його словами, Харківська обласна прокуратура розслідує удар по Фактор-Друку. А щоб з’ясувати, чи стоїть за атаками на українські друкарні спільний план Росії, потрібно дослідити такі злочини по всій країні.

— Оскільки ми є представниками територіального органу прокуратури, ми не можемо розглядати настільки глобально, — пояснює Мельник.

Прокурор вважає, що за наявності достатніх доказів можна було б об’єднувати пов’язані провадження.

— Я думаю, що якщо сформується доказова база для доведення цих дій системно, тобто як цілеспрямовану системну політику,  подібні кримінальні провадження на етапі досудового розслідування об’єднаються  в одне для доведення протиправних дій  як єдиного умислу, — говорить Віктор Мельник.

Саме такий підхід — від окремих злочинів до дослідження ширшої політики — давно використовують у міжнародному кримінальному правосудді. У випадку України йдеться не лише про друкарні. Атаки на книжкову інфраструктуру вписуються в довший ланцюг: мовні утиски, знищення шкіл, бібліотек, музеїв, пам’яток і місць пам’яті. Усе це може розглядатися як макросправа — системний наступ на українську ідентичність через культуру, каже представник Харківської обласної прокуратури. 

Правниця Катерина Бусол пояснює, що в міжнародній практиці існує підхід до розслідування так званих макросправ. Замість ізольованого розгляду кожного випадку слідчі та прокурори досліджують, чи пов’язані численні злочини спільним способом дій, організаційною структурою або політикою.

— Якщо Україна досі переважно дивиться на окремі кейси, Міжнародний кримінальний суд буде дивитися на них більш комплексно. І, наприклад, ті ж окремі випадки обстрілу конкретних видавництв або конкретних шкіл. Міжнародний кримінальний суд використовуватиме ці випадки, ці провадження як додатковий доказ для того, щоб піднятися на один рівень вище у своєму доказуванні й висунути обвинувачення вищому представнику політикуму або військових кіл Росії, — говорить експертка.

У міжнародній судовій практиці вже були випадки, коли за обстріли культурних пам’яток відповідали військові командири. Один із них — руйнування історичного центру Дубровника в Хорватії у 1991 році, — наводить приклад правник Дмитро Коваль. 

— Злочинів проти культурної спадщини досить багато розслідувалося. Під час трибуналу по Югославії, наприклад, розслідувалися напади на Дубровник і за них переслідували осіб, відповідальних за це. Це найближче до ситуації в Україні, тому що ця справа справді пов’язана з обстрілами й має дистанційний елемент збройного конфлікту, — пояснює Дмитро Коваль.

Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії засудив генерала Павле Стругара, який командував військами, причетними до обстрілу міста.

Приклади наводять і в Харківській обласній прокуратурі. 

— Ще більш показовим для України є спалення Національної та університетської бібліотеки в Сараєво у серпні 1992 року. Тоді навмисний обстріл запальними снарядами знищив близько півтора-двох млн книг і рукописів. У обвинуваченнях проти керівництва боснійських сербів це знищення прямо згадувалося як частина кампанії культурного стирання. Хоча окремого вироку саме за бібліотеку не винесли, сам факт був визнаний елементом ширшої політики, — наводить приклад прокурор Віктор Мельник. 

А у 2016 році Міжнародний кримінальний суд уперше засудив людину виключно за воєнний злочин проти культурної спадщини. Ахмад аль-Факі аль-Махді отримав дев’ять років за організацію знищення мавзолеїв і дверей мечеті в Тімбукту. Суд прямо підкреслив: удар по культурних об’єктах — це удар по душі народу.

Чи реально покарати російське керівництво?

За воєнні злочини можуть судити не лише тих, хто запускав ракети, а й тих, хто віддавав накази, навіть якщо вони перебували за тисячі км від місця удару. Відповідати можуть і командири, які знали про злочини своїх підлеглих, але не намагалися їх зупинити. І навіть президент Росії не має захисту від відповідальності перед Міжнародним кримінальним судом лише через свою посаду. Це передбачають статті 25, 27 і 28 Римського статуту. 

Однак довести провину російських керівників і домогтися, щоб вони справді опинилися за ґратами, — різні речі.

Четверо російських командирів у справі Фактор-Друку перебувають у розшуку. Тому провадження може здійснюватися заочно — за їхньої відсутності. Навіть обвинувальний вирок не означатиме негайного ув’язнення. Для виконання покарання обвинувачених потрібно затримати.

Обвинувач Віктор Мельник досить стримано оцінює перспективу фактичного покарання найвищого військово-політичного керівництва Росії. На його думку, без повної поразки агресора забезпечити таке покарання буде надзвичайно складно.

Правник Дмитро Коваль застерігає від очікувань, що Міжнародний кримінальний суд зможе розглянути всі українські справи. Його ресурси обмежені, тому більшість проваджень доведеться розглядати українським судам.

А для потерпілих важливе те, що відбувається вже зараз.

— Усім нам, особливо тим, хто вижив і хто ще лікується, дуже хотілося б побачити обвинувачених безпосередньо на лаві підсудних. Хоча б просто для того, щоб подивитися їм у вічі.  Для дівчат це дуже важливо. Це дуже особисте. Хоча навіть у форматі заочного правосуддя ми очікуємо обвинувального вироку, — говорить генеральна директорка Фактор-Друку Тетяна Гринюк.

Один удар, одна справа — і значно більший масштаб злочинів

Після російської атаки Фактор-Друк відновлював виробництво майже рік. За словами Тетяни Гринюк, близько 60% збитків допоміг покрити фонд американського благодійника Говарда Баффета. Нині друкарня повернулася до обсягів виробництва, які мала безпосередньо перед ударом.

Але відновлене підприємство залишається під загрозою нових атак. Як і десятки інших українських видавництв, друкарень та книжкових складів.

— Ми кожного дня працюємо в умовах постійного ризику. І це колосальне навантаження. Галузь сповільнюється. Ми розуміємо, що чим більше таких ударів, тим швидше вона буде занепадати. Зараз вона виживає, а одного дня може просто не прокинутися, — говорить Гринюк.

Для постраждалої Людмили Лисак суд — це не лише юридична процедура. Це можливість домогтися відповідальності за день, який змінив її життя. 

— Щоб світ про це знав і кричав, щоб нам допомогли це зупинити, — говорить потерпіла Людмила Лисак.

Справа Фактор-Друку показує, що українське слідство може встановлювати імена командирів, які, за версією обвинувачення, планували та організовували атаки. Наступне завдання значно складніше: з’ясувати, чи пов’язані численні напади на друкарні, видавництва та бібліотеки спільною політикою Росії, хто міг її формувати й хто забезпечував виконання.

Суд над чотирма російськими командирами у справі Фактор-Друку може стати одним із кроків на цьому шляху.

Матеріал написано за підтримки проєкту IWPR Журналістика правосуддя.

Фото: Фактор-Друк

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *